ПОВЕРНЕННЯ
                                        Славковi та Андрiю
Призабутi слова заволають
в сонливiй уявi,
Розворушенi сни різонуть,
так, що бiльш не проси.
Вранцi рухи, неначе з похмiлля, –
кульгавi i млявi
Вранцi ж зброя сяйлива, як спалах
п'янкої роси.

І якого нас хека, тут знову
зiбралось, друзяки!
Нашi душі змалiлi, як завше,
жадають грози.
Вранцi зорі – як очi дiвочi,
лихi зарiзяки,
А жадане вiщують разючi,
дзвiнкi голоси.

Вже не в силах триматись, то ліпше
вiддайсь на поталу
Цим розпатланим ранкам, жорстоким
iнстинктам весни.
Розпашiлi вуста обціловують
вiдблиски сталi,
Пригортають пестливо замурзанi
скáлки вiйни.

INVICTUS
Віддзеркалена в розрізі зоряних заль,
Де цнотливість небес цілковито збережена,
Ти зійшла срібноблисною, ніби сльоза,
З чудернацького пензля Валєджіо.

Юне тіло цілком – тепла кров з молоком
Заколисує гір гострі башти муровані.
Соколиним крилом тихий дзвін молитов
Розганя надокучливих воронів.

На суворих вустах – загадковість чекань.
Загартована сталь пестить стегна мальовані.
Розполоханих зайчиків звихрений тан,
Борюкається в гострених променях.

Розкуйовджені в мороці голих печер,
Роззявляють химери пащеки спотворені.
Їх приваблює жар зоресяйних очей,
Молоко молоде, неціловане.

Хоч у тілі цнотливо хлюпочеться кров,
Відвертаються писки, рубцями позначені.
Зупиняє потвор тихий дзвін молитов
І танок розполоханих зайчиків

ШАМІЛЬ БАСАЄВ 16.07.99 р.Б.
Молитва i низка добiрних, пророчих проклять:
Не все, на що вдався залiзом посiчений муфтiй.
Випещують помсту, похмуро, надсадно димлять
Скоцюрбленi гори, засiянi металобрухтом.

А птах чеґеварить, i вперто летить на мiраж,
Навiяний свiтлом поразки старого монарха.
Улюбленець долi iде на повторний вiраж,
Ймовiрно останнiй. А втiм, на все воля Аллаха.

***
                                    І тоскно мріяти про степ і вітер.
                                                                                    С. Жадан.
Заховатись в ошатній оселі,
Після вибриків "слушного часу".
Нудьгувати, плювати у стелю,
Або просто давити на масу.

Баляндраси точити з сусідом,
Потихеньку собі ґаздувати.
Бути відданим громадянином,
Виражати зневагу до влади.

Відряджати із власної хати
Гомінкі сороміцькі забави,
"Кобзаря" наніч дитям читати,
Уві сні скреготіти зубами.

Непомітно ходити до лісу,
Поновлять партизанські запаси,
Щось залізне ховати у стрісі,
І вичікувать слушного часу.

* * *
Веселі нині видались жнива.
Спасибі, милі, за розраду вашу.
Хмільна доба гіркої налива,
Схололе серце їсть підступний шашіль.

І ти впивайся, йолопе, дурій,
Юначі сни в архів, лайдаче, списуй,
Добро примножуй. А лукавий змій
З екрану вистромля рябу мармизу.

Глузує з безпорадності змагань,
Отруйним жалом в душу, падло, лізе,
Смиренності й терпіння вимага,
Здригаючись від шелесту заліза.

В усі часи було того добра.
Його, мов хвойда, злива хтиво злиже,
Я ж п’ю добу, зварйовану до дна,
І їм з ножа, щоб бути трошки злішим.

СТАТТЯ 187 п. "б"
Голодранці, п'яниці, злодюги,
Розбишаки, бандити, катюги,
Гайдамаки, мазепи, убивці,
Зарізяки, бандерівці ниці.
Кровожери, петлюри, фашисти.
Ребел'янти, схизмати, нацисти...
І прочіє всє екстрємісти...
Знову маршова пісенька лине,
Тож пишайсь і радій, Батьківщино,
Став сьогодні твій син "тєрорістом"!

ФЕДЬ ЧЕРНИК 18.11.1918 р.Б.
Сприйми, як належне, цей виклик снiгiв,
Що хижо вибiлюють болем хатини.
Вплiтається в бронзу шоломiв калина,
Натхненно мережить окрилений гнiв.

Сприйми, як належне, морозяний жарт.
Розгойдуй до бiлого дзвони церковнi.
Сини калиновi – обранцi жертовні –
Становлять, як завше, мiцний аванґард.

Приречений впасти на снiжне грудьми.
Калина на бiлому – знак символiчний,
Бринить ланцюжком кулеметної стрiчки,
Вгризається люто в рамена зими.

***
крізь терни й запашний бузок
до уст примхливих марно дерся
йду геть прискорюючи крок
у наших жилах різна кров
ти єва не з мого реберця

***
Янгола Твого охоронителя пошли мені
Ти вічна в своїй затяжній боротьбі
Озброєна Богом, освячена Зграє!
Мій страже, ці крильця пасують Тобі,
Коли карколомний віраж закладаєш,

Вартуючи місиво з крові та жил,
З сурмою й руці, з молитвами при боці.
На серці мертовну петлю розв'яжи,
Зі штопору виведи, мій охоронцю.

Спалахує німба ясний абажур,
Оперення й одяг яскріють, одначе,
Вбираються в кригу, коли я грішу.
І ковзько стає, – бо сумуєш і плачеш.

Коли ж, заглушивши гарчання турбін,
За присудом Божим полину на Базу,
В хвилину скрутну – захисти, не покинь,
Мій доблесний воїне, зоряний асе!

***
                                            Найшовсь таки один проява.
                                                                          Т. Г. Шевченко
Світ ловив і брутально боров,
На штанцях затискаючи пасок.
Супить брови сердитий Донцов,
Спересердя кляне свинопасом.

Вже до тім'ячка свинством просяк
В установі державного бидла.
Верескливих пасу поросят,
"Не минаючи коми, ні титла".

Просіваю, пильную пісок.
Тьохне серце піднесено-жваво,
Як сяйне, розірвавши ласо,
Серед стада козацький проява!

***
Листаєш літопис летальних сльоти і спустошень,
Голубиш тихцем безнадійно похнюплену сталь.
Незчуєшся часом, як Янгол – нічний листоноша
На край твого ліжка нечутно опустить листа.

Листки лоскотатимуть лунко й лискуче, мов постріл.
І хтось неземний, невагомий прошепче: "Пора!
Дівчина Іринка, котрій так пасує однострій,
Чекає напевно тебе й вигляда з-за Дніпра".

Подальші турботи доручиш нестримній дорозі,
Й цю казку, яку на вагоннім вікні написав.
А те, що боліло, і те, що пекло й не збулося,
Сховаєш в конверт і на розсуд пошлеш Небесам.

***
Світ наповниться змістом, як
Серце кров’ю. Бо серцю мила,
Та єдина, чиє ім’я
Має колір морської хвилі,

Довіряючись Небесам,
Ступить ніжно в набряклу повінь,
Щоб довірить моїм устам
Свого тіла жагучий промінь.

Щоб зігріла земний чертог
Двох сердець осяйна пожежа,
Крововилив з артерій двох
Змив всі відстані, грані, межі.

І скропивши пустелю площ,
Освятивши прийдешні весни,
Прийдеш Ти, як приходить дощ.
Рятівний, ніби длань Небесна.

***
Листя, мов профілі спитих облич,
Що необачно завищили дозу.
Замаскувавшись в скривавленій тозі,
Хвора у вікна сякається ніч.

Кволого юрмища злісна маца,
Що без війни і вина в чомусь винна.
Бризкає щедро ясним ластовинням
Небо широке, рябе, мов кацап,

Мацає землю. Й належить тобі
Нежить нажити і ніжитись в ліжку,
Тяжко тужити й мозолити пішки
Повз колонади знімілих рабів.

Дертися в кедах до сніжних вершин,
Бо необачно посіяв остроги.
Наш вогнегривий гривань прудконогий
Срібні підкови в багнюці лишив.

Гне бідолаха поламаний карк,
Кармою скараний в судному герці.
Й гострим докором ціляться в серце
Очі чеченського бойовика.

***
Ми нині проциндрили вміння гострити списи,
І з писків засапаних стерли століття солоні.
І жоден прийдешній не вчує дзвінкі голоси.
Навершя зламались і коні охляли, і коні.

І котяться кулею в колію криця і кріс,
Купальських коліс не воскрешуть креміння кремезні.
Картинно козацтво кульгавить кудись до куліс
(Аби ж до криївок!). Ви крейзі, колєґі, ви – крейзі!

Війна – то фігня! Головне – списовбивчий маневр!
Щоб даль зарясніла ясними краплинками крові.
На обрію смузі лоскочуть напружений нерв
До болю знайомі різкі силуети млинові.

ДЕПРЕСИВНИЙ СОНЕТ
Велична осінь – вигадка зiрок,
Що бавлять свiтлом в збуджених калюжах,
Що хтиво роздягають грiшну душу,
І впевнено фiксують кожен крок.
Сувора осiнь – пiдсумкова гра,
Жорстокий жарт, без спiвчуття i ласки.
Так вмiло пiдраховує поразки,
Яких вже накопичилась гора.

Нещадна панi – вправний вартовий.
Останній шанс – останній смертний бій.
Яса згаса в жовтогарячiм вирi,

Рясне в знаменах плетиво дiрок.
Послать все на... й чимдуж чкурнуть у вирій
На запит до розбещених зiрок.

***
На талому, битому склі
                                     голосні трудодні
Пливким візерунком розписує
                                     райдужна Лопань.
Ти плачеш, мала, і ці сльози
                                     надії брудні
Твій крихітний човник колись
                                     донесуть до Європи.