***
Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.
А ти собі маєш все те на увазі,
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї – нежить чи сказ,
чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев’яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо усе що для цього треба:
У тебе – вона, а у неї – дріт
До телефонної лінії неба.

***
це як наприклад питати у нього про круків
тих що над містом у вересні завжди кружляють
він посміхнеться навіщось ховаючи руки
він посміхнеться і скаже тобі
я не знаю
хто вони
може це тільки здається здалеку
місто вже стомлене сповнене вітру й туману
це все одно що питати його чи лелеки
справді зі Сходу
з Каїру
з Єгипту
з Судану
пес біля ніг нашорошить нечесані вуха
місто задивиться у нестурбовану воду
він обернеться за напрямком їхнього руху
і відповість тобі
справді
дитинко
зі Сходу

7.
RUCHOMOSC
не вона
по сполоханій вітром воді
чи вина
що човни залишили сліди
помовчи
і послухай як зводять мости
уночі
нам з тобою під ними плисти
то не крик
то лиш стомлений крук зачаївсь
сотні рік
як простягнуті руки чиїсь
всі човни
витягають надвечір мерщій
тільки ми
на воді залишаємо свій

ДЗЕРКАЛО ДЛЯ ОДНОГО
В певний період життя
Знаходиш його –
Дзеркало, у якому відображення твоє
Нагадує тебе рівно настільки,
Щоб здатись тобі ідеальним.
Коли дивишся в дзеркало вночі, можеш почути
Шелест крил нічного метелика, шепіт
Прибережного піску, коли до нього
Торкається хвиля
Чи дотик давно і старанно забутих
Пальців до твоєї шкіри на животі, на стегнах
А вдень
Бачиш у дзеркалі завжди достатньо сонця.
Згодом,
Коли дзеркало з’являється таки в твоєму помешканні
Або ж помешкання з дзеркалом разом
Переходять тобі у спадок, в дарунок
Чи просто приймають тебе назавжди –
Дивитися у дзеркало
Стає найпотрібнішою звичкою,
Котру близькі знайомі
Поблажливо звуть дивакуватістю –
Адже
Дзеркало нагадує тобі про зміни рівно настільки
Щоб помітними стали лише зміни на краще.
Тож все частіше приходять думки про доцільність скла і срібла
В історії людства
І про те,
що завжди либонь повертатимешся до дзеркала –
Воно ж бо створене саме для тебе.
Зрештою, дзеркало ніколи
Не відобразить хворіб і старості
І ти, ймовірно, так і не дізнаєшся
Про його
Дзеркала
Єдиний недолік :
У нього не можна дивитись удвох.

***
Спи. Я тебе стерегтиму.
Просто цієї ночі
щоб відпустити зиму
треба заснути конче.
Сни твої наче з вати –
теплі й м’які на дотик.
Щоби тебе впіймати,
треба забути хто ти.
Висить в вікна квадраті
жовтого сну окраєць.
Треба піти з кімнати,
щоби прийти у пам’ять.
Спи. Я ніде не йтиму.
Просто цієї ночі
треба прийняти зиму
всім, хто забути хоче.

О.
отак тобі пишеш а вже й розцвіли черешні
і вода у криниці терпка зробилась прозора
а вчора при брамі спинявся стомлений вершник
а сьогодні над дахом бузьків пролетіло із сорок
а іще спіймали в саду степового птаха
той не вмре казала ведунка бо живиться лиш вітрами
батько палять люльку і бавляться з птахом в шахи
пролітали бузьки і вершник спинявся при брамі
отак тобі пишеш а ті бузьки либонь з-над Нілу
і птаха спіймали і всякі розцвіли вишні
і вершник при брамі і вода прозора зробилась
і отак тобі пишеш і пишеш тобі і пишеш

[В АУДІОФОРМАТІ]
П’єш чай уночі?
Ну то й прошу.
Не хочеш піску замість цукру? Не хочеш
Любові і грошей?
Пісок з узбережжя Рейну.
Не любиш старих фотознімків, чи маєш образу на пам’ять?
Чи маєш кота і рибок?
Чи рибки подохли взимку?
Чи маєш коханку навіть.
П’єш чай уночі.
Не знаєш, чи хтось за дверима чекає
і також
не проти чаю з піском з узбережжя Рейну?
Чи хочеш до чаю цукру, чи цукру тобі не треба?
Чи маєш за вікнами небо
Чи мамині ще фіранки висять в маленькій кухні?
Чи стане чаю до ранку, чи тільки пісок у кухлі?

ЖІНКА
Вона
Вийшла палити за двері твоєї кімнати
до вікна, за яким вулиця,
до вікна, за яким навіть опівночі не вгавають кроки,
до вікна,
за яке так нестримно тікають її очі.
Вона чимось подібна на ляльку –
очима, волоссям, зростом,
спідницею у клітинку.
Здається, в моєї ляльки була така спідниця,
а може,
мені лише хотілося,
щоб була.
Слухай, вона ж доросла.
Вона дивиться як доросла і
як доросла тримає свою цигарку.
Це ж до її волосся
ніколи не чіпляються павутинки –
навіть надворі,
навіть наприкінці вересня.
Це ж до підошов її черевиків
ніколи не липне жуйка?
Вона навіть двері за собою причинила тихо.
Знаєш, а ми ж ніколи
не причиняємо так дверей –
ти у свої двадцять,
я у свої дев’ятнадцять –
а вона причинила тихо.
А може,
Щойно вона кохалася з тобою,
дарма що за тебе старша.
Причинила ж вона тихо двері,
щоб не злякати сну,
не порушити ритму дихання,
не пустити диму в кімнату.
До неї напевне навіть не береться застуда,
і також не береться засмага,
і палить вона повільно.
Слухай,
то може це і є запорука
бути до тебе настільки близько,
щоб причиняти твої двері тихо,
щоб причиняти тихо саме твої двері?
Втім, може просто вона твоя мати.

***
Не йди. Бо завтра буде сніг.
Ми будем дихати в долоні
І сподіватися відлиг
У нашому Ієрихоні.
Не дихай. Блюз із приймачів
Зруйнує світ навколо тебе,
Бо безіменні сурмачі
прийдуть не з заходу, а з неба
у місто підпісочних криг,
холодних снів і теплих течій...
Не бійся. Мур впаде, як сніг.
Легенький сніг на наші плечі.

ДЕНЬ ЛІТНЬОГО СОНЦЕСТОЯННЯ
Аладіне, тут лампа твоя не вдіє.
Дивовижний край – плазунів і тіней.
То, напевне, від вітру тремтіли вії.
То, либонь, не каміння летіло в спину.
На піску ти лишаєш химерні знаки,
Хоч дороги назад шукати не треба.
Це лише пустеля – тобі ж ніяко,
Що з усіх боків відчуваєш небо.
Агресивне сонце мов черепаха
Так нестерпно повільно висить над світом.
Тож збирай росу. Говори з Аллахом.
Тож освоюй землю. Вирощуй квіти.
Міражі на обрії, хвора пам'ять
Ні дощу ні шляху тобі Аладіне.
Хоч Аллах твій до тебе й прихильний навіть –
Стережися, бо звідси на Схід – Медина.

***
Ми ще маємо мапу – загубимось ще не сьогодні.
Ми ще маємо час, бо на все свої певні години.
Наша жовта країна така безпорадна у жовтні
І такі нескінченні до щему дощі наші сині.
Наша стомлена пам’ять нікому нічого не винна
Наша чорна вода ще підживлює крани і квіти.
Наші яблука стиглі, а риба смачна бо глибинна
В наших сивих степах найотрутніші трави у світі.
Наші зустрічі світлі а втрати гіркі і нестерпні.
Наша проща до моря наш компас показує вітер.
Наші горді птахи повертаються з вирію в серпні
І по крихтах визбирують тліючі залишки літа.

***
Ти ще не зачиняєш на ніч вікон свого помешкання.
Ти все ще не відчиняєш дверей
цим незліченним подорожнім,
Не дозволяєш їм спати у себе на кухні,
Блювати у твій унітаз,
Збивати попіл у твою попільничку.
Там, де вміння прощати
Перетворюється на параноїдальну любов до людства –
послухай, але жодна любов
не змусить тебе усього їм пробачити -
там, де вміння забути
не стосується лише випадковостей –
послухай,
але жодна любов не прагне такого здобутку.
Там, де бажання пробачати і забувати важить більше за будь-яке вміння –
Але ти чуєш,
Жодна любов не триває довше
Ніж їм вистачає терпіння дзвонити у твої двері.
Уночі тепер холодно,
І очікування таке нестерпне, а ти
Ще не зачиняєш на ніч вікон свого помешкання.
Дев’ятий день осені
Як дев’ятий місяць вагітності.
Коли він закінчиться
Почнеться десятий.
 

***
Дивися: дерева розтягують шкіру
І в небо повільно пускають коріння
Щоб там прорости у горішньому вирії
Крізь воду крізь землю крізь тепле каміння
Ковтають пісок опівнічні лимани
За темним узгір’ям ворушиться море
І світло вихоплює краплі туману
З повітря що мов молоко непрозоре
А ми відчиняємо вікна і двері
І мовчки повторюєм завчені сури
Бо ніжність така нетривала матерія
Вірність така ненадійна фактура
Хоч відстань між нами доволі безпечна
І ковзає вітер не пальці по шкірі
Хоч ми не дерева
Але безперечно
Колись ми також проростемо у вирії
 

***
кілька днів з торішнього серпня
або може навіть лише один :
з кишень на траву висипається дріб’язок,
наполохані качки випурхують з очерету
озеро – такий безкінечний простір нашого літа
озеро – таке велике дзеркало нашого неба
сліди на мокрому піску
водорості у волоссі
сонце таке кругле
сонце таке оранжеве –
скочується за гори на протилежному березі

і ні човна ні парому

***
Кожна з таких історій
Залишає по собі маленькі фетиші –
Спочатку листи чи висушені квіти – дбайливо, обережно –
Потім фотознімки спільних канікул,
Прикраси і інші подаровані дрібниці –
Запальнички, люстерка.
Згодом – ключі від помешкань в яких ніколи –
Ти чуєш –
Ніколи більше не прокидатимешся.
Ти маєш таких ключів – як злодій
Ти як казкар – стільки маєш цих різного штибу любовних історій,
Загалом приємних спогадів і маленьких фетишів, які нічим тебе не обтяжують.
І підсумки підбивати наче ще не час –
Ти любиш так казати,
Ти досконалий, допоки ти молодий,
Ти молодий допоки ти досконалий –
наче взагалі можна підсумувати будь-що,
Чого вже немає і ніколи –
Ти чуєш? – більше ніколи не буде.
То може через це ти постійно замикаєш двері зсередини –
Так, наче чекаєш якогось може продовження,
Наче боїшся, що врешті постукає той час,
Саме слушний для того, щоб таки підбити підсумки.
Заклеюєш вікна – дбайливо, обережно.
Зима буде довга –
Підбирай ключі,
Розповідай історії.